Іван АРНАУТ: “Добровольці йдуть до кінця!”

На війну вони, добровольці, на початку літа 2014 їхали у цивільному одязі. А коли там, де вже гриміли гармати, працювали невидимі снайпери та ладні були спалити все навколо «Гради», їх запитували: «Хто такі?», «Громадяни України», – відповідали.

Тож напередодні державного свята розпочинаємо серію публікацій, представляючи читачам тих, хто був у перших рядах захисників Незалежності.

Сьогодні розмовляємо з 29-річним сержантом-сапером військової частини А3631 Іваном АРНАУТОМ.

– Іване Івановичу, які враження залишилися у Вас від найперших днів перебування на сході – в епіцентрі жорстокого протистояння? Це схоже на прочитане в дитинстві чи кадри відомих кінострічок?

– Ні, війна – взагалі не кіно. І те, що відбувалося тоді, не могло не закарбуватися в пам’яті, а відтак і не позначитися на подальшій долі учасників подій, на стосунках зокрема і з близькими…

– Маєте на увазі дружин?

– Так. Щодо мам, то вони, безумовно, готові зрозуміти, прийняти, вибачити… А от жінкам дісталася нелегка ноша: самотужки давали раду дітям, губилися у невідомості. Моїй дружині, до прикладу, після мого повернення було не просто важко – страшно…

– До січня 2015-го Ви служили в добробаті, а потім?

– Виконував свій обов’язок, як і багато моїх побратимів, у Збройних Силах України – в одному з підрозділів десантної бригади.

Було всіляке, потрапляли в оточення… З «передка» не вилізали сім з половиною місяців.

– Як почувалися, коли все ж таки приїздили в короткотермінову відпустку, до віддаленого від бойових дій «тилу»?

– Якщо чесно, було дуже незвично: спокій, неспішність, якась навіть сірість, безтурботність… Великий контраст з тим, звідки прибував. Було таке, що рідна донечка після повернення з фронту не впізнавала мене, не насмілювалася сісти татові на коліна.

Період з непростих, та хотів би порадити всім демобілізованим у жодному разі не замикатися в собі, на власних переживаннях, бо це може погано скінчитися…

– Іване Івановичу, після дев’ятирічки Ви закінчили військовий ліцей, навчалися і у військово-інженерному виші. А не хотілося після Донбасу «кинути якір на гражданці»?

– Цікавитеся, чому пішов на контракт? Звісно ж, не за чиїмось там наказом: для мене важливо мати свої переконання. І якщо на часі захист Вітчизни, то, мабуть, цим повинні займатися люди з певним досвідом, відповідними знаннями, вишколом, які відіграють важливу роль у військових операціях.

– До слова, відзнаки у Вас за них є? І чи отримали вже належний Вам наділ землі?

– Вирішити питання з цим ще встигну. Ви ж розумієте, що ми воюємо не заради бонусів, – треба довести справу до логічного завершення.

– Про одну з Ваших мрій я почула. Є ще?

– Обов’язково. Хочу разом з дружиною поставити на ноги доньку, допомогти їй визначитися в цьому житті, не нав’язуючи те, до чого дівчинка не має нахилів чи здібностей. Дати дитині те, чого не мав сам.

– Нині Ваша дружина проводжає у зону бойових дій уже не так болісно?

– Знаєте, до цього звикнути неможливо, та кожний погодиться з тим, що Батьківщину віддати не можна.

– А що найважливіше на війні?

– Відчувати плече друга, бути впевненим у тому, що ти без роздумів кинешся на допомогу, а за потреби врятують і тебе.

– Іване Івановичу, що, на Вашу думку, сприятиме процвітанню країни?

– Непідробний, дієвий патріотизм як кожного з нас, так і лідерів держави.

– А є щось відмінне, притаманне саме добровольцям?

– Є. Добровольці завжди готові йти до кінця!

Лариса МАСЛОВА.