Його називали праведником і подвижником (До 80-річчя з дня народження Антона Івановича Малика)

Перше знайомство з цією неординарною особистістю сталося в лютому 1996 року в його скромному, невибагливому службовому кабінеті. Назустріч піднявся з неприхованою усмішкою стрункий, вище середнього зросту чоловік в окулярах, акуратною зачіскою з вже помітною сивиною. Запросив присісти та вибачився за прохолоду в приміщенні. Це і є Антон Іванович Малик. Без напруження, спокійно відбулась бесіда. Його відкрита, чітка, виважена мова приємно вразила. Все, про що хотів дізнатися, почув, навіть набагато більше. Коротко розповіли й один про одного. У подальшому наші довірливі стосунки переросли у товариські на довгі роки, із них останні десять разом дружньо працювали в районній раді ветеранів. Його високоморальність завжди викликала повагу. Таким він залишиться у пам’яті назавжди.

Щоб зрозуміти феномен Антона Малика, треба спізнати всю його сутність, простежити його коріння, філософію життя.

…У подружжя Ганни Сільвестрівни та Івана Андрійовича Маликів з невеликого сільця Колубаївці, що на Кам’янеччині, син Антон народився 8 березня 1938 року. На той час у сім’ї ще ріс п’ятирічний Михайло, а троє перших діток (двоє синів і донька) померли у роки Голодомору 1932-1933 рр. Найменший Станіслав народився вже у війну, 1942 року.

Сім’я мешкала в старенькій хаті. На зиму, щоб було тепліше, стіни зовні обкладали снопами з маковиння. Батьки тяжко працювали в колгоспі, а діти доглядали один одного і теж мали роботу – хто пас корову чи коня, хто порався по господарству. Жили, як усі на той час селяни, бідно. Антон Іванович якось розповідав: «Пригадую, як сім’я сідала до столу обідати чи вечеряти, і часом із рук братиків випадково падала крихта хліба, то мама завжди нагадувала нам, як важко дістається цей хліб, а тато одного разу зауважив: «Пам’ятайте, ваш дід був кріпаком, а я, ваш батько, наймитом у пана. Хліб – це праця людська, це й надія на майбутнє й міра, котрою завжди вимірювали совість». Запам’ятав батьківські слова маленький Антон. Совість і гідність – стали його кредо на все життя.

Найважчими для родини видались воєнні та післявоєнні роки. Після повернення батька з фронту в 1946 році знову насунувся голод. То був жах. Щоб врятувати сім’ю, батьки поїхали на Тернопільщину й обміняли деякі речі на крупу, борошно. Заховали продукти під ліжко, але хтось їх викрав. Рятувала корова. Варили бурячиння, кропиву з молоком, пекли картопляники з перегнилої картоплі, що залишалась на колгоспному току.

У дитинстві Антон вирізнявся завидною енергією, невимовною допитливістю. Змалку його полонив чарівний світ музики. Та й не випадково – було з кого брати приклад. Брат Михайло грав у сільському оркестрі. І аж до трагічної загибелі на 31 році життя його діяльність була пов’язана з культосвітньою роботою. До духових інструментів Антон прикипів уже у початковій школі. Потяг до музики в юнака не згасав і під час навчання у Боришковецькій семирічці та Гуменецькій середній школах, а також у роки строкової служби в армії (був солістом полкового оркестру в Групі радянських військ у Німеччині). Згодом практичні навички розвивав на посаді вчителя музики та співів у школах, навчався в університеті мистецтв у Москві (пройшов 2 курси факультету теорії музики).

Все це, безперечно, знадобилося в житті. Коли завідував сільським клубом, обіймав посади директора дитячого спеціалізованого кінотеатру імені Войкова, завідувача районним відділом культури (1993-1998 рр.). Це він, Антон Малик, проявив ініціативу, наполегливість і добився створення муніципального духового оркестру. Завдяки його зусиллям місто передало у комунальну власність району приміщення, де нині розташований районний центр культури і мистецтв «Розмай». А коли очолив районну організацію ветеранів, народився аматорський хор ветеранів війни та праці «Вечірні зорі», який удостоєний звання народного. Хору нині присвоєно ім’я його засновника Антона Малика.

Крім музики, що бриніла в серці Антона Івановича, мав хист організатора. Умів знайти стежину до душі людини. Це, безумовно, примітили. 28-річного Антона Малика трудовий колектив колгоспу «Ленінський шлях» (с.Слобідка-Кульчієвецька) обирає заступником голови колгоспу, одночасно він також очолює партійну організацію.

Так розпочалась його багаторічна праця у сільськогосподарській галузі, наповнена турботами про хліб насущний. Безпосередньо він не сидів за кермом трактора чи комбайна, не займався відгодівлею худоби, не керував молочно-товарною фермою… Але його присутність і вплив на результати праці завжди відчували люди ранкової зорі та хлібодари. Чи випадково доля круто змінила вектор діяльності неабиякого музиканта та організатора культурно-масової роботи на селі, який уже заявив про себе? Звичайно, що ні. Весь життєвий шлях родини Маликів був пов’язаний з матінкою-землею. Не міг відмовитись, але відчував, що бракує знань. Тож без відриву від виробництва закінчив Вищу партійну школу, а згодом Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут.

У спогадах про роботу в Слобідці-Кульчієвецькій Антон Іванович пише: «На мою долю випало щастя працювати з дуже порядною, високоосвіченою людиною – головою колгоспу Миколою Йосиповичем Веретяновим, який мав педагогічну освіту, був виваженим, сумлінним, надзвичайно працьовитим. Насамперед думав не про власну вигоду, а про державні інтереси…». А далі називає десятки прізвищ зірок селянської праці і завершує словами: «Праця і людина, людина і праця – ось мати і батько усіх істин».

Через чотири роки Антона Малика переводять у район на посаду інструктора, але ця робота його відверто гнітила. Він звик бути завжди серед людей. Незабаром така нагода з’явилась. З 29 червня 1971 року він знову в господарстві. Цього разу в колгоспі-гіганті «Україна» (с.Устя), лани якого охоплювали 15 сіл (9% земель району). Саме в цей час розпочався процес впровадження нових технологій та спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Увага до господарства була шалена. Вже наступного року на його базі відбувся всесоюзний семінар. 1976 року створюється районне міжколгоспне об’єднання з виробництва м’яса на промисловій основі (с.Шутнівці). І тут без Малика не обійшлось.

До досвіду господарства була прикута увага державних діячів, іноземних делегацій. Одночасно з втіленням у життя масштабних планів капітального будівництва й реконструкції діючих виробничих об’єктів розбудовувалась і соціальна інфраструктура сіл – Будинки культури, клуби, ФАПи, бібліотеки, школи, магазини, їдальні, лазні. Сільчани справляли новосілля. Життя вирувало. Загальна атмосфера притягувала до господарства і професійні творчі колективи майстрів мистецтв. Приїжджали й видатні люди країни, письменники, поети, вчені. Побував навіть знаменитий диктор всесоюзного радіо Ю.Б. Левітан.

У цій обстановці Антон Іванович горів у роботі. За самовіддану, напружену повсякденну працю був нагороджений орденом «Знак Пошани», а всього в господарстві за той час було відзначено державою більше 120 трудівників, серед них – Герой Соціалістичної Праці Володимир Васильович Козярський.

Пізніше Антон Малик на запитання: «Що для Вас Устя в житті?» коротко відповість: «То моя радість і біль». Якими б яскравими не були успіхи окремо взятого господарства, на нього просто не міг не вплинути загальнодержавний спад економіки. «Реформатори» довели державу до прірви. В устянській «Україні» виникли значні борги, знизились виробничі показники. 1987 року проведено розукрупнення господарства. Така правда життя.

Новий історичний етап – будівництво незалежної соборної України – Антон Іванович сприйняв, як і кожний щирий українець. Певний час у новітній період був помічником представника Президента України в Кам’янець-Подільському районі. Якщо бути чесним перед минулим, нинішнім і майбутнім, то треба визнати: все краще, що було в радянській історії, чим пишаємось, – результат діяння мільйонів людей, які насправді вірили не в ідеологічні міфи, а вічні цінності – Істину, Добро, Красу. Саме у ці цінності вірив і служив людям Малик все своє полум’яне життя.

Особливо яскраво простежується його діяльність в районній організації ветеранів України. Під десятирічним керівництвом Антона Малика районна рада ветеранів завоювала незаперечний авторитет і повагу серед людей, стала однією з кращих в області, навіть державі. На її рахунку – чимало корисних справ. Антон Іванович і сам не сподівався, що робота з ветеранами дасть йому новий злет у справі служіння людям. Він їх слухав та чув і, мабуть, не було такого, щоб щось із обіцяного не виконав. Відкрив очі і керівникам сіл щодо роботи з людьми поважного віку, звернув увагу на відсутність у 15 селах пам’ятників загиблим воїнам-односельцям. Пам’ятники вже стоять.

Його невгамовна натура весь час шукала свого застосування. Почав писати. Випустив книгу про власну долю, був членом редакційних колегій і упорядником низки краєзнавчих видань. Став членом Національної спілки журналістів. Писав про всіх, хто своєю звитягою, самовідданою працею заслужив пам’ять нащадків. Багатьох повернув із забуття. На їхньому прикладі показав, як треба жити, працювати і любити свій народ, свою землю. Одне із його останніх видань – про Героя Небесної сотні Анатолія Корнєєва. Він вірив, що за такими, як наш земляк, що виступили проти влади олігархічних кланів, проти брехні, корупції і знущання можновладців над власним народом, – майбутнє України.

За багаторічну активну діяльність із захисту прав, соціальних і вікових інтересів ветеранів Антон Іванович нагороджений відзнакою «Почесний ветеран України», удостоєний звання «Почесний громадянин Кам’янець-Подільського району». Він лауреат обласної премії в галузі культури імені Павла Фараонова.

У нього ніколи не було якогось розрахунку чи лукавства ні в слові, ні в діях. Особливо відчувалось тепло і ніжність, коли розповідав про рідних, дружину Олену Казимирівну, дітей, онуків. Його люди називали праведником і подвижником.

Таким він був, Антон Малик. 5 вересня 2016 року перестало битися серце людини обов’язку і честі, але пам’ять про нього жива й буде жити у добрих справах, які він залишив на благодатній подільській землі.

Павло ГЛАДЧЕНКО, заступник голови районної ради ветеранів України.

 

Додати коментар