Голова правління ТзОВ «Промтехнтранс» Віктор Антонюк: “Не можу пішки ходити, все бігом і бігом…”

Тоді, в листопаді 1989-го, триста досвідчених автомобілістів уважно та прискіпливо слухали програму Віктора АНТОНЮКА. Утім, великого хвилювання 37-річний начальник виробничо-технічного відділу АТП-22011 не відчував, і це при тому, що на посаду директора Кам’янець-Подільського АТП-16863, окрім нього, претендувало ще десятеро спеціалістів: покладався на свої службові якості – гарні знання, ініціативність, наполегливість.

Рішення суворої комісії було одностайним, що означало лише одне – ніколи святкувати перемогу, з цієї ж хвилини слід братися до роботи.

Завжди хотілося бути першим

Безумовно, конкуренти могли б сказати, що ось йому, Віктору Антонюку, всміхнулася фортуна чи, скажімо, випала карта. Насправді ж, якщо неупереджено та об’єктивно проаналізувати життєвий шлях голови правління товариства з обмеженою відповідальністю «Промтехнтранс», кавалера почесних знаків «За розвиток соціального партнерства» Федерації професійних спілок, «Почесний автотранспортник» Державного департаменту автомобільного транспорту, почесного звання «Заслужений працівник транспорту України», слід одразу відмести версію про якусь особливу прихильність долі до героя нашого нарису.

Скільки себе пам’ятає, Віктору Антоновичу завжди хотілося бути першим – у дитячих іграх, спортивних змаганнях, у навчанні та армійській службі, в кінці котрої командування ладне було піти на все, аби старшина роти Антонюк залишився на понадстрокову.

Та в хлопця були свої плани, здійсненню котрих не могли завадити навіть батьки-вчителі, які мріяли про продовження династії. Віктора ж тягнуло на північ – до білих ночей, відомих усьому світові шедеврів архітектури, до місць, якими прогулювалися колись знамениті поети.

У Ленінградському інженерно-економічному інституті здобував кваліфікацію інженера-економіста в автомобільній галузі. І це також не можна було б назвати чистою випадковістю: гени батька, фронтового водія, не могли не позначитися на виборі професії. Викладачі означеного вишу ніколи й не дізналися, що мають справу з випускником звичайнісінької сільської школи: хімія, фізика, математика не викликали в студента Антонюка панічного страху, а щодо технічного креслення, то півкурсу користувалося дармовими послугами Віктора. Врешті-решт, це не обтяжувало студента, котрий встигав підготуватися до сесій і керувати молодіжною дружиною з охорони правопорядку в містечку, на території якого проживало одинадцять тисяч юнаків і дівчат з усього Союзу. Серед цієї маси Віктор зміг відшукати одну-єдину, яка згодом стала його дружиною.

Разом із дипломом він отримав престижне запрошення на величезне підприємство «Совавтотранс», але без вагань повернувся на рідну землю, як то кажуть, де народився, там і згодився.

Автопарк Фрімера не був тим місцем, де молодий фахівець міг спокійно «відсидітися» з дев’ятої до сімнадцятої. Та й пізніше, коли, вигравши конкурс, прийшов на нове місце роботи, прийняв у спадок «невеселе господарство», де водії були в дефіциті, автомобільна база бажала бути кращою, електромережа потребувала реконструкції, обладнання застаріло, побутові умови працівників радше можна було назвати їх відсутністю. Йшлося про непочатий край роботи. Не злякався, не пожалкував, не відступив. Ми ж знаємо, що Віктор Антонюк не любив поразок, отож, узявся до справи з притаманними йому ентузіазмом та вимогливістю як до підлеглих, так і до самого себе, підключаючи власні внутрішні резерви, вишукуючи нові ділові зв’язки, рішуче відсікаючи непотрібне.

Тож незабаром прийшли й перші успіхи. Звісно, радів їм, та зупинятися собі заборонив. Учився – півроку відпрацював на угорському заводі, що виготовляв «Ікаруси», у пошуках нового, сучасного, передових технологій побував у Німеччині, Польщі, Чехії, невтомно всотував найменші подробиці, деталі, поради, з яких, врешті-решт, вималювалася картина створення підприємства-флагмана, здатного не лише «втриматися на плаву» в добу економічних потрясінь і жорсткої конкуренції, але й переможно просуватися вперед.

Працюємо з великим задоволенням

Антонюк-старший зазвичай не любив розповідати про випробування на війні, та дещо його діти чули. Зокрема про те, як батьків «ЗіС» чи «Студебекер», якими перевозилися снаряди, потрапляв у такі ситуації, коли вихід, здавалося, вів на небеса, та солдат таки дійшов до Праги. Часом і сам дивувався такому збігу обставин: щасливчик та й годі або ж ангел-охоронець пильнував його життя…

Хоча розгадка феномену на кшталт того, що «у вогні не горить, у воді не тоне», швидше пояснюється сміливістю, холоднокровністю, тверезим розрахунком, метикуватістю, які в найважчі миті рятують, підказують вихід, «просвітляють».

Від Віктора Антоновича почула таку фразу: «Працюємо з великим задоволенням». От і весь секрет для невдах, заздрісників, любителів труднощі спускати на гальмах, мовляв, якось буде…

Безперечно, простий, на перший погляд, секрет, пов’язаний з декількома невід’ємними елементами успіху: масштабне мислення, коли на багато років наперед, як керівник, прораховуєш стратегію, відповідальність, яка володіє усім твоїм робочим часом і дозвіллям (у Віктора Антоновича ці поняття, здається, не розділяються), високий рівень компетенції, котрий, як це не парадоксально, спонукає учитися щоденно. Зрозуміло, на найпочесніших щаблях хорошого управлінця-менеджера знаходиться Людина праці – їй посилена увага, турбота, піклування, повага й шана розумного шефа.

Між іншим, підприємство Антонюка вже давно стало місцем, куди люди хочуть влаштуватися. І ті, хто спробував себе «на стороні», поверталися знову, картаючи себе за необачний крок.

– Ну і, – поквапить читач, – у чому ж все-таки розгадка, у чому «фішка» такої відданості? А все просто – простіше не буває: у Антонюка робітник за сумлінну працю отримує адекватну винагороду. Але цього точно замало. Тут працюють такі аси, спостерігаючи за якими Лівша з однойменного твору Миколи Лєскова, що міг підкувати блоху, просто відпочиває. Тут не поспішають платити захмарні суми за запчастини, а чинять набагато простіше й економніше, виготовляючи їх на місці. Це можуть зробити лише майстри з великої букви, тож тут їх уміють цінувати.

Сьогодні ви не знайдете смачнючого обіду за 25-30 гривень (ще й з морозивом на десерт), а от у «Промтехнсервісі» давно не носять «тормозків» з дому. І дешевизна харчування, і європейський душ зі слухняним «дощем», який автоматично вирішує, литися йому чи ні, і бездоганна чистота на території бази, і оригінальність в організації охорони підприємства – все це маленькі таємниці відомої в Україні фірми, які дозволяють не вдаватися до послуг Центру зайнятості, а, як відомо, кадри вирішують все.

– У європейські зміни в найближчому майбутньому вірите? – цікавлюся.

– Ми, українці, – відповідає, – схоплюємо найкраще на льоту.

– Вікторе Антоновичу, Ви колись відпочиваєте? Хобі якесь, до прикладу, маєте?

Мій співрозмовник сміється:

– Та от перераховувати довго доведеться. Колись у студентському загоні в Заполяр’ї мурував грубки в будиночках лісників. Сантехнічними роботами, електрикою, садом, теплицями займаюся власноруч. Це хобі чи ні? А ще моржувати полюбляю. Перший сніжок мене «заводить» – роззуваюся й босоніж в обійми природи… Художні книжки – це теж близький і дорогий мені світ. Он, бачите, декотрі з них – на моєму робочому столі. За новинками обов’язково стежу…

Під час нашої розмови люди заходили до кабінету, приносили папери на підпис, запитували, радилися… Тому й не могла не запитати насамкінець:

– А коли ж Ви все встигаєте?

Усміхнувся уже вкотре:

– Армійська звичка: до цих пір не можу пішки ходити, усе бігом і бігом…

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар