В кожній дії – священний процес

Автор: | Опубліковано Культура Немає коментарів

Саме такий вислів зустріне вас на порозі гончарної майстерні Олега ХРАПАНА, що зручно розташувалася за древніми мурами Старої фортеці. Достеменно ніхто не може сказати, яке походження цієї фрази. Але так чи інакше, те мистецтво, яким сьогодні живе цей творець, на всі 100% вписується в її тлумачення. Бо ще древні оповіді засвідчують, що гончарство несе в собі незбагненну інформацію з минулого. Наприклад, одна із версій походження слова «гончар» трактує його як таке, що складається з двох частин – «гон» і «чар», що буквально значить «чарівник у печі» або «гнати чари». А ще кажуть, що у Всесвіті панує 4 стихії: Земля, Вода, Повітря і Вогонь. А п’ята стихія – то гончар, який все це в собі поєднує.

Словом, про органічне ремесло, овіяне міфами і легендами, ми сьогодні й повідаємо…

– Олеже, як Ви прийшли до гончарства?

Я з 19 років займаюся цим ремеслом. Тут, у стінах фортеці, моя гончарна майстерня функціонує з листопада 2011 року. Заснував її за умовами проекту «Жива фортеця». Оскільки я член спілки народного мистецтва України, то кращого місця для роботи з глиною й бути не може. Взагалі розпочинав займатися гончарством вдома в підвалі, хоча довго пропрацювати там не довелось. Не встиг навіть повністю його обладнати під майстерню, як Ігор Васильович Данілов допоміг мені перебратися у майстерню Руської брами. Вже тоді взявся за виготовлення свого першого гончарного круга. Там трудився рік. Під час різних фестивалів виходив торгувати своїми виробами в Старому місті. Але бажав кращого, тому не припиняв пошуків свого куточка для відкриття гончарної справи. Тоді звернувся по допомогу до свого давнього знайомого археолога Петра Болтанюка, який і розповів про новий проект «Жива фортеця». Тоді ще директором Державного історичного музею-заповідника був Віктор Травінський.

– 19 років – це ж перехідний період у житті молодої людини. Чому обрали саме гончарство, адже є чимало інших цікавих занять у такому віці?

– Я спостерігав за друзями, знайомими, за тим, як вони змінюються, задумувався, яке на них чекає майбутнє і яким буде моє… Зрозумів одне: поки молодий – треба обирати якусь справу до душі й займатися нею всерйоз, бо потім вже не буде тих енергії і бажання. Тоді з дружиною почали виготовляти сувеніри з глини. А якось один знайомий, який в університеті писав дипломну роботу про гончарство, запропонував відвідати знаного гончара Василя Степановича Бардачевського з села Товстого, що за Гусятином, поспостерігати за його роботою. Цей майстер дав мені багато знань. Досі пам’ятаю його слова: «Поки з печі не дістанеш – то не лишай».

– При відкритті своєї майстерні в Старій фортеці, чи легко все вдавалося?

– Радів уже самій можливості творити у фортеці, бо для мене це було щось недосяжне, про такий розвиток подій навіть і не мріяв. Тому, коли в рамках проекту «Жива фортеця» уже все було погоджено, з натхненням взявся до облаштування своєї гончарної майстерні. З вибором приміщення мені допоміг тепер уже завідуючий сектора «Старий замок» Дмитро Кондратюк, за що йому дуже вдячний.

Труднощі, звісно, були. Починав, як кажуть, з нуля. Наприклад, для зручності довелося переробити сходи Кармелюка. А в самому приміщенні майстерні взагалі нічого не було: ні світла, ні дверей, ні підлоги. Була лише суцільна яма, гора сміття, дошки… Аби яму не загрібати, вирішили закласти підвал під майстернею. Словом, 4 місяці разом з другом наводили тут лад.

– До глини додаєте якийсь секретний інгредієнт, аби вона була більш податливою в роботі?

– Ні. Кераміка формується тільки з води й глини. Блакитна глина, з якою я працюю з самого початку, від природи дуже хорошої якості. Звісно, перед виготовленням того чи іншого виробу над нею обов’язково «чаклую»: викопую глину взимку, тож вона має вимерзти, просохнути, вже в майстерні розводжу її у воді, очищаю від бруду, піску чи вапна, формую в довільні купки. В такому стані сировина підсихає ще декілька днів. Лише після цього з нею можна працювати. Схвально оцінив властивості глини один із моїх відвідувачів – викладач Львівської академії мистецтв Сергій Собаль.

– Якщо не секрет, де берете глину?

– Зазвичай усі закуповують її в Слов’янську, що в Донецькій області, де її розробляють у спеціальних кар’єрах. Але я з самого початку працюю із нашою, кадиєвецькою, глиною, яка нічим не гірша. Вона залягає неподалік моєї дачі в яру, ближче до лісу. Я ще з дитинства знав, що в тому місці є глина, вже тоді бавився нею. Наразі для роботи в майстерні добуваю її раз у місяць. Вона чиста, бо поруч з яром немає ніяких шкідливих підприємств, стоків. Якщо вірити книгам, то така глина залягає на глибині 30 метрів під землею. До такої позначки вона вважається брудною, змішаною з ґрунтом.

Справжня древня, осадкова, чиста й цілюща сировина знаходиться дуже глибоко в надрах ярів і річок. «Подільські Товтри» – от де дійсно можна знайти таку. Якщо ж добувати її на Поліссі, то для цього варто розробляти великий кар’єр або копати шахту. Бо великий шар глини в природі зустріти дуже важко. Зазвичай вона якщо й трапляється, то завтовшки з палець. Мені пощастило, бо в моєму яру часто трапляються зсуви й ці шари дуже легко добувати. Інколи достатньо копнути з метр.

– Сьогодні люди більше цікавляться цим ремеслом?

– Так. У рік, буває, проводжу до тисячі майстер-класів з виготовлення череп’яних виробів. Переважно цим ремеслом цікавляться діти. Їм подобається борсатися в глині. А з дорослих – 80% жінки. Чоловіки ж зазвичай впевнені, що все знають. Часто замовляють групові майстер-класи.

– Бачу, Ви нічим не покриваєте свій полив’яний посуд…

– Глечики, миски, чашки, кухлі, а тепер і бокали, не покриваю нічим, бо моя глина цього не потребує. Вона щільно запікається в печі й зовсім не пропускає вологу з середини. Та й глазур, яку раніше нерідко застосовували в гончарстві (при використанні звичайної глини нею покривали все начиння, аби не пропускало воду і мало товарний блискучий вигляд, – авт.), сьогодні вважається дуже шкідливою, бо в складі містить оксид свинцю. Та й нині дуже модно споживати їжу з екологічно чистого посуду. Якщо ж оглянутися на років сто назад, то глазур, якщо й застосовували, то переважно зеленого кольору. Зразки такого посуду збережені хіба що в музеях або приватних колекціях.

– От, скажімо, глиняний глек чи миска… Це побутовий посуд чи більше декоративний?

– Побутовий. Будь-який глиняний посуд випалюється при температурі 1000 градусів, тому в нього спокійно можна наливати гарячий чай чи запікати, скажімо в горщичках, щось смачне в духовій шафі. Головне, не застосовувати їх при коливанні різних температур – з дуже холодного в дуже гаряче. Гарантую, що з такого посуду можна спокійно їсти. Моя сім’я роками користується ним на кухні. Та й молоко в такому неглазурованому глеку зкисається краще, стає смачнішим, солодшим, пористим. Секрет у тому, що на стінках цього посуду вже є всі важливі кисло-молочні бактерії. Перевіряв: у скляній банці молоко кисліше.

– А борщ хіба не забарвлює глиняну миску?

Звісно, посудина з самого початку трохи абсорбує в себе певне забарвлення страви, бо має пори, але в подальшому використанні залишається незмінною.

– Дружина якось допомагає Вам у майстерні?

– За гончарним кругом вона не працює. Реалізовує себе в майстерні як художник, займається розписом посуду, допомагає виготовляти сувенірну продукцію. Тож обоє радіємо з того, що маємо можлививість займатися тим, що приносить задоволення та відчуття щастя.

Ольга ОЛІЙНИК.

Додати коментар