Сто років Емілії Дирди з Слобідки-Гуменецької

Мені розповідали, що рід цієї жінки йде від шляхти, втім, зубожілої (якийсь там предок не втримався від спокус, а відтак і втратив майно), та Емілія Михайлівна Дирда – мешканка Слобідки-Гуменецької, певне, дуж здивувалася б, якби хтось став кликати її панею: де ж ви бачили аристократку із сапою чи вилами в руках, яка б місила глину або ж збирала кізяки для грубки? Вона й донині любить підмітати двір і отримує велике задоволення від процесу прополювання, береться за шитво…

  • Уже з рік, як не можу заселити нитку в голку, – бідкається Емілія Михайлівна, котрій за три дні виповнюється ні багато ні мало — сто років.

Удосвіта

…Десь ближче до світанку постукали у віконце. «Хто там?» – тривожно зіскочила з долівки Катерина. Заворушилися й дітлахи. І тут нічний гість, аби не налякати малечу, тихо проказав якісь слова. «Це ж тато! – закричав старшенький. – Чуєте, мамо, він говорить польською…».

Нарешті в багатодітну оселю прийшло свято – повернувся хазяїн. Щоправда, без кількох пальців на правиці, котрі залишив на полях битв Першої світової. «Відпочивши» в шпиталі та добряче зголоднівши по селянській роботі, Михайло заходився порядкувати. Дружина літала, як на крилах: ось тепер вони збудують нову хату, обзаведуться міцним господарством, бо ж треба ставити на ноги вісьмох нащадків (згодом родина взяла до себе ще двох сиріток). Відгриміли революція, громадянська війна, та за ними  наступала зовсім не проста доба виснажливої праці, нового ярма – колективізації, голоду, хвилі репресій, фашистської навали…

У маленькому селі, котре в свій час народилося, за висловом Емілії Михайлівни, «з трьох пастухів і семи хат», у старій закинутій оселі відкрили школу, куди Мілю взяли одразу до другого класу, бо ж уміла вже й читати-писати, ніби панське дитя, за котрим гляділо з півдюжини гувернанток або ж домашніх учителів.

У нашому випадку все це зробила для кмітливої небоги тітка Марія, що була фанатично віддана вірі. Вона вважала, що грамотність сприятиме більш цілісному та глибокому опануванню Святого Письма, найважливіших церковних постулатів, готуючи дівчинку до постригу в монахині, якою була й сама.

Забігаючи наперед, треба зауважити, що від влади войовничих атеїстів тітка Марія Блонська отримала два табірних терміни. Лісоповал міг легко знищити її фізично, та переконання – ніколи. На другому «строці» жінці «пощастило»: у зв’язку зі смертю Крупської – соратниці Леніна – декотрим категоріям ув’язнених було подаровано амністію.

Коли Емілія підросла, задумала вступати до школи швачок, яка відкривалася в Кам’янці, та про мрію довелося швидко забути: домашнє господарство потребувало рук, а невдовзі покликали й до ланки. Там дівчину дуже поважали за працьовитість, щирість, бажання допомогти. Отож, юна Міля й очолила колектив. Ці якості запримітив у симпатичної, моторної ланкової гуменецький шофер Іван, який прибув на жнива. Хлопця ще й до того «прикріпили» до сім’ї Емілії, аби мав де переночувати й пообідати. Тож після третього Спасу й посватався.

На весіллі колгоспний голова, котрому хотілося залишити молоде подружжя у своєму господарстві, не міг нахвалитися Емілією, обіцяючи й «телицю дати» новоспеченій сім’ї, й дім «помочи здоймити», якщо молоді не виїдуть  із села. Сам був страшенно перевтомлений, ледве сидів за накритим столом. Додому його доправляли вже підводою – не довезли. «Зимний, як качан», – констатував, намагаючись підняти тіло, їздовий.

– Тож другого дня, – згадує Емілія Михайлівна, – всіх потягли на допит до слідчого. Чого тільки не буває…».

Ну, а вже побравшись, Іван з Емілією трудилися ніби наввипередки. В Івана робочий день міг тривати 24 години, бо золоті його руки потрібні були всюди. На бурякових плантаціях невтомно гарувала Емілія. За деякий час знайшлася в них і донька. Життя входило в звичну колію, та всупереч здоровому глузду одному неспокійному чоловічку з божевільними очима та ідеями підкорення усього світу дуже-дуже цього не хотілося – йшов 1941-й.

Вкрилась димом України

  • У 45-му моєму Владиславу виповнилося два рочки, – перебирає у пам’яті минуле Емілія Михайлівна, – а він ходити не вмів.
  • Як це?
  • А так, – долучається до розмови її старша донька Людмила, – бо ж мама його всю війну на руках носили – то тікали від обстрілів, ховаючись в ярах, погребах, ущединах скель. Хто мав навчити його ходити? А то селами подорожували в пошуках їжі. Якось заглянули на Мікші до однієї господині. Та, жаліючи нас, буханець круглий на стіл виставила. Як тут стрілянина почалася, навколо все гахкає, я – за ту хлібину й надвір від вогню, а цей скарб у мене з рук вислизає і з гори, підстрибуючи, котиться, а я вже на небезпеку не зважаю, хоча ті кулі, як бджоли (мені тоді років шість було), наздоганяю паляницю, бо ж яке то життя без хлібчика?!

А як окупантів уже гнали, той усе нищив, що бачив, просто озвірів. Одного разу народу набилося в погріб (мама з мацюпуньким на руках, я в неї в ногах), то ворожий солдат задумав гранату всередину кинути. Залевська, хазяйка, на коліна впала, просила не робити цього – скривився й жбурнув гранату на верхи. Так вона там і лежала, доки наші не прийшли, – завершує печальну повість Людмила Іванівна.

Моя стежина – моє життя

  • Як війна скінчилася, легше стало? – запитую.
  • Так, але ж за це не було коли й думати, – думками Емілія Михайлівна десь далеко-далеко…

І дійсно, повоєнні будні не були, м’яко кажучи, простими. Наша героїня мала на той час п’ятьох дітей, одне дитятко померло у війну. Спалену хату потрібно було відроджувати. Сади обкладалися податками. Не було елементарного одягу – спідниці шили з парашутної тканини, котра під час ходи видавала дивні звуки «хлоп-хлоп», або ж майстрували платячка з німецьких мішків, на котрих красувався хижий орел. Фіранки примудрялися виготовляти із шматків цупкого паперу, залишеного німцями. Словом, в хід йшло все. Сучасні екологи дивувалися б чистоті довкілля.

Паспортів колгоспникам не давали, щоб не повтікали з сіл. Людмила, донька Емілії Михайлівни, посміхається з гаркотою:

  • У мене син служив уже в армії, а я не могла навідати, бо ж ніяких документів не мала. Прив’язана була міцно без мотузка. Нас постійно чимось «стимулювали»: приміром, не вийдеш у поле – твою корову не випустять з хліва, теж була відповідальна за хазяйку. Роботі в колгоспному господарстві, здається, не було кінц я і краю. Бувало, навіть загадували величезні поля обкопувати окіпчиками, щоб довгоносик не ліз, а падав одразу в рівчак…

Крихітному Стасикові, брату Людмили, було лише три тижні, коли він із мамою «вийшов» сапати, а старшенькі рачкували услід за мамою Емілією по плантаціях, та, слава Богу, повиростали всі міцненькими, спритними, розумними – от що значить пройти трудовий гарт змалечку. Людмила у свої майже вісімдесят лягає спати не раніше двох годин ночі, Єлизавета, пропрацювавши багато років викладачем вишу, не поспішає на пенсію – видає книжки в студентській бібліотеці, Микола – мамина гордість – майстер на всі руки, ніколи не цурався найважчої роботи. Словами вдячності згадує мама Емілія і Станіслава та Владислава.

  • Коли мене нагородили орденом матері-героїні, а до нього дали ще й гарні гроші, – ділиться Емілія Михайлівна, – я усе до копійочки дітям пороздавала, бо ж для мами вони найдорожче. Для них живемо, для них трудимося…

До слова, коли Емілія Михайлівна виходила на заслужений відпочинок, її доблесну працю колгоспниці оцінили пенсією аж у вісім рублів (тоді ще не було гривні), та вона ні на кого не образилася, бо ж звикла сама собі давати раду. Чудова кулінарка, вона ще донедавна була нарозхват – чи то на весілля, проводи, ювілеї. За Емілією Михайлівною приїздили, щоб узяти її на цілий тиждень.

  • Привозила за цю роботу по 100 рублів. Це ж скільки моїх пенсій треба було скласти, – сміється.

Вона не любить сидіти склавши руки. Щось та знайде для себе, а то уважно вислухає все, про що говорили, скажімо, на сесії.

– Я всі діла, – упевнена вона, – Верховної Ради знаю.

Емілія Михайлівна вважає, що ще не дійшла до краю своєї стежини. Тож хай іде ще довго-довго…

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар